<“Український Вибір [Москва]. 1997. Липень-серпень. № 7-8.>

 

Андрій М. Окара

КАТЕХІЗИС УКРАЇНЦЯ У СХІДНІЙ ДІАСПОРІ

Українці Росії у своїй більшості про своє українство раніше, за Радянської влади, згадували, як правило, досить рідко: коли варили борщ, коли чули “Черемшину” або “Червону руту”, коли були п’яні та коли вигравало київське “Динамо”. Тепер ще згадують, коли зустрічають на ринках безробітних жебраків з України, що торгують яблуками та насінням, або під час всяких там сюжетів про Київ чи Севастополь по телебаченню…

Найоптимальніший кінцевий ідеал українського національного виховання та національної експансії в Росії та взагалі у Східній діаспорі може бути таким — етнічні українці повинні стати українцями свідомими, а неукраїнці повинні проникнутись любов’ю до України та української культури. Крім чисто гуманітарного, це може мати ще політичне, ідеологічне та навіть цивілізаційне значення. Є ще й стратегічне — не виключено, що колись така протидія асиміляції, таке національне виховання знадобиться у майбутніх культурно-політичних реаліях. Принаймні, людина, яка знає українську поезію та любить українську музику, навряд чи піде (борони Боже!) воювати з Україною.

I. Теорія

Український народ (як і більшість народів Східної Європи) формувався шляхом “нація — держава”, тобто виникнення української держави було пов’язано з розвитком етносу на відміну од західноєвропейських народів та почасти Росії, де виникнення етносу було наслідком державного розвитку. У формуванні українського народу надзвичайна роль належала та належить інтелігенції, від неї ж залежить і українське майбуття. “Батьками” американської нації є політичні діячі — Лінкольн, Франклін, Вашингтон, Рузвельт, Кеннеді… “Батьками” російської — одночасно і політики, і художня еліта — Іван IV, Петро I, Катерина II, Суворов, Кутузов, Столипін, Жуков, Пушкін, Достоєвський, Толстой, Єсенін, Висоцький, Сахаров, Солженіцин… “Батьки” української нації — Котляревський, Шевченко, Гоголь, Леся Українка, Іван Франко, Олександр Довженко, Ліна Костенко, Іван Драч — національна художня інтелігенція, свого роду шамани та жреці. Такий от “літературоцентризм”.

Без інтелігенції етнос не перетвориться у націю і буде являти собою не політичну та цивілізаційну силу, а етнографічний релікт — аборигенів, які варять борщ та співають “кубанську” народну пісню “Распрягайте, хлопцы, коней”. Останнє бачимо на прикладі кубанських козаків та берестейських поліщуків і пінчуків.

Відправним пунктом національного існування є воля до життя та здатність до експансії. В українців, як показує історія, вони надзвичайно низькі (сучасні розміри України — результат не стільки української експансії, скільки сталінської політики).

І не сказати, щоби сучасним українцям не вистачало пасіонарності — навпаки, українці, що у першому поколінні переселилися в Росію, куди як активніші та енергійніші місцевих росіян, але ця енергія не має національного забарвлення (чого не скажеш, приміром, про вихідців з Кавказу). Навпаки, свідомо чи підсвідомо більшість таких українських мігрантів намагається позбутися свого українства — перетворитися на “повноцінних” (так їм здається) “русских людей”.

Сучасна людина не живе поза міфом. Досить часто і багато в кого виникає враження, що зараз, наприкінці XX століття, коли людство у своєму арсеналі має найрізноманітніші досягнення індустріальної цивілізації і всю складність буття так чи інакше можна раціонально пояснити й осягнути, ми ніби-то живемо у деміфологізованому суспільстві. Без міфу не може існувати ні народ, ні кожна людина окремо. Будь-яке національне виховання повинно йти не шляхом деміфологізації, а шляхом творення великого українського міфу. Росіяни та німці, наприклад, створили національну міфологію такої сили, що вона буде існувати навіть у випадку загибелі чи етнічної асиміляції цих народів. В Росії, Німеччині або США державний міф і є національним міфом.

В Україні державний міф лише твориться; прикро, що його творці мислять у застарілій на два століття культурно-ідеологічній парадигмі доби Просвітництва, тому в ньому, що дуже погано, слабка альтернатива ліберальній та демократичній міфологемам, і такі його адепти як, скажімо, М. Драгоманов чи М. Грушевський, в решті решт більше нашкодили українській справі, ніж спрямували її у належне русло. Адже немає ще в України “мудрості Риму”. Українцям в діаспорі (і в Україні теж) треба не проклинати російський імперіалізм (скільки можна!), а самим задуматися над перспективами українського імперіалізму (не обов’язково політичного).

Етнічні українці Східної діаспори, як правило, скептично ставляться саме до українського державного міфу — їм важко повірити в політичну та цивілізаційну значущість України, (тим паче, що тій немає до цих самих українців ніякого діла і, певно, що ніколи не буде). Українці Східної діаспори дуже часто втрачають почуття своєї національної ідентичності, бо нема на кого психологічно обіпертися — немає сильної та могутньої України. Дійсно, таку Україну, якою вона є тепер, можуть любити лише люди сильного духу.

Головне концептуальне питання, що стоїть перед усіма українцями в діаспорі (й не лише в діаспорі) — про співвідношення між українським началом та російським (американським, канадським, австралійським, німецьким, англійським, українським російськомовним і т.д.). Чи здатна українська стихія задовольнити усі потреби української людини? Чи здатна українська культура до внутрішньої та зовнішньої самодостатності? А якщо ні, то яке місце повинна займати в душі, голові та побуті людини ця сама “українскість”? Пополам з “російскістю”? А може їй судиться бути етнографічним (для різноманітності) додатком — спогадом про історичну батьківщину предків? Характер культурної орієнтації великою мірою залежить од виховання та освіти, але не тільки від них. Національні почуття належать до ірраціонального боку людської психіки, вони складніші за переконання, які моделюються на раціональному рівні. Вірогідно, що для більшої частини етнічних українців Східної діаспори ідеалом національного виховання може стати подвійна національна ідентифікація, коли і Україна і Росія, і українська культура і російська сприймаються як рідні та рівновелики.

Слід робити різницю між друзями-українцями та неукраїнцями: перших треба повертати у лоно рідного народу, рідної культури, рідної мови; других — просвіщати та научати, пояснювати їм маловідомі українські особливості. Національне виховання, прищеплення національної свідомості слід починати зі своїх дітей, причому з наймолодших літ — спогади та стереотипи дитинства найміцніші. Але насамперед розпочати треба із себе…

II. Практика

Треба перестати розглядати все українське лише як провінційну (в терріторіальному та духовному вимірах) фольклорну екзотику, варту лише поблажливої уваги. Розмови про українську культуру треба вести в тому самому контексті, що і про російську та світову.

Треба свідомо створювати в чужих очах образ української культури як повноцінної та самодостатньої культурної системи, яка має і високий елітарний поверх, і поверх масової культури, і андеграунд, і всякі маргінальні явища — аж до національного порно.

Взагалі, міцна, багата і повноцінна в цивілізаційному відношенні держава сама повинна підтримувати свій культурний імідж. Україна зараз не така і хто зна, коли вона такою стане. Треба розуміти, що найкращій імідж Україні та українській культурі серед росіян та інших народів Росії можуть зробити лише свідомі українці.

Треба створювати відповідне уявлення про українську культуру і серед своїх знайомих: давати читати та дарувати, наприклад, цікаві українські книжки (це всім дуже подобається): дорослим — Шевченка, Котляревського, “Лісову пісню” Лесі Українки, сучасну поезію та прозу, дітям — казки. Особливим гурманам та інтелектуалам можна подарувати твори староукраїнської літератури — Сковороду, наприклад, або вірші XVII століття. Разом з такою книжкою можна подарувати (кому потрібно) українсько-російський словничок, а то й якусь брошюру на тему “Как выучить украинский язык?”. Дуже гарний подарунок — вироби національних промислів (рушники, опішнянські глечики, всякі дрібниці). Найкращий подарунок, який точно що всім сподобається, — це українська музика (народна, сучасна, стара естрада 1960—1970-х і т.д.).

Своїм знайомим треба постійно підкреслювати, що українська культура розвивається аж ніяк не для того, щоби стати україномовним філіалом чи ретранслятором американської космополітичної маскультури суспільства споживання (як то відбувається з культурами країн Балтії, Центрально-Східної Європи та Балкан). Треба робити вигляд, що українська культура здатна до іманентного розвитку, що її міцне підгрунтя спроможнє само по собі бути культурним генератором. Зв’язки з іншими культурами та інокультурні впливи при цьому, звичайно, не відкидаються, але їх не можна плутати з євро-американською культурною експансією та нівеляцією національного начала.

Треба скрізь так чи інакше поширювати свою культуру і створювати їй позитивний імідж: писати для всяких місцевих, а то й центральних газет статті про українську літературу, музику, мистецтво, друкувати рецензії на українські книжки. Треба намагатися, щоби в свідомості друзів, знайомих та родичів все українське, особливо культура, знаходилось би в тій самій площині, в тому самому вимірі, що й російське та західноєвропейське. Навіть побіжне згадування у розмові, лекції, в статті українських прикладів з літератури та мистецтва поміж іншими, алюзії, ремінісценції, відсилання до українського культурного контексту — справа корисна. Наприклад, говорячи про образ Дон Жуана у світовій літературі, чому б поруч з творами Пушкіним, Гумільовим, Тирсою де Моліна, Байроном, Мольєром не згадати “Камінного господаря” Лесі Українки? А поруч з “Пам’ятником” Горація, Державіна, Пушкіна, Міцкевича не назвати вірша Максима Рильського?

Треба так виховувати свідомість своїх знайомих та друзів, щоби образ України, української культури та українця не пов’язувався б, як то часто буває, виключно з якимось одним стереотипом — з бурлескно-жартівливим (гопак — сало — образ вертепного “хахла” — “Ти ж мене підманула” — “З сиром пироги”), з тужливо-мрійливим (“Дивлюсь я на небо — “Ой не шуми, луже” — “Чом луг не зелений”) або з селянсько-етнографічним (дівчата — парубки — вишивані сорочки — шаровари).

Треба підкреслювати, що українська культура в більшій мірі пов’язана з народною стихією, ніж російська, і в цьому ознака не її провінційності та другорядності, а навпаки — ознака органичності, вияв магічного елементу та зв’язку з арійською пра-культурою. У світі ж вона відома менше російської не через те, що вона гірша, а через державно-політичну нереалізованість України в історії.

Російська інтелігенція створила кілька цікавих і дуже привабливих культурних міфів: про “Золотий вік” Пушкіна, про Достоєвського, про “Срібний вік” Блока, Єсеніна, Гумільова, Ахматовой, Цветаєвой, про російський авангард 1920-х, про покоління “шістдесятників” — Євтушенка, Вознесенського, Окуджаву та про чарівну привабливість “застійного” кіно Л. Гайдая та Е. Рязанова. Міфотворчі здібності української інтелігенції виявилися значно слабшими, тому жодна по-справжньому варта уваги доба в українській культурі не зацікавила росіян, та й українців у своїй масі ще обходить стороною. Треба “розкручувати”, підкреслювати та пропагувати якраз ті явища, яким не було прямих аналогів у російській культурі. До таких можуть належати: православно-уніатська полеміка кінця XVI — початку XVII століття, доба високого українського Барокко XVII—XVIII століть, поезія Шевченка з її унікальним у світовій літературі мілітарним пафосом та образом тотальної війни, український модерн з його неповторною архітектурою, графікою, живописом, український літературний експресіонізм й імпресіонізм та й уся культура 1920-х років — “Розстріляне Відродження”, українська пісенна культура 1960—1970-х років (П. Майборода, Білаш, Сабадаш, Шамо, Івасюк, Поклад) та українське “поетичне” кіно. Цікавими можуть бути і явища, яким є аналоги в російській культурі — чи то український романтизм (М. Петренко, В. Забіла, П. Куліш, М. Костомаров), чи то творчість “шістдесятників” (В. Симоненко, Л. Костенко, І. Драч, В. Коротич, Б. Олійник, В. Стус, Григір Тютюнник), чи то сучасна українська естрада, рок-музика, андерграунд, літературний постмодернізм.

III. Застереження

Нікому нічого не треба нав’язувати, краще змусити людей розвиватися самостійно — необхідно лише їх заінтригувати, зацікавити в українській справі. Єзуїти (а з них, як відомо, починається сучасна педагогіка) діяли хитро, нікому нічого дуже не нав’язували — вихідці з України та Білорусі самі тяглися до їхніх колегіумів та академій. Українська культурна пропаганда у Східній діаспорі зараз може будуватися також і за єзуїтською моделлю.

Свідомим людям треба позбуватися іміджу “професійних українців”. Треба реалізуватися в якій-небудь не-українській сфері (приміром, професійній), а в сторонніх людей створювати враження, що “українство” — це ознака не провінційності та другорядності, а навпаки — ознака шляхетності та порядності. Отже, хоча б на власному прикладі (бо більше нема на чому) можна створити вигляд не “молодшого”, а “старшого” брата.

В українській міфотворчості особливо обережно треба обходитись з сюжетами про “батьківщину слонів”. Хай такими себе вважають маленькі провінційні держави з сильним комплексом неповноцінності або держави для “загального блага”. Держава, що претендує на світове значення, на роль в історії аж ніяк не може бути “батьківщиною слонів”.

Сучасному російському суспільству дуже важко знайти фактори стабільності, які б могли об’єднати усіх росіян. Традиційна для російської інтелігенції відчуженість “западников” та “славянофилов” (“почвенников”) зараз ще більша, ніж півтора століття тому. “Русская идея”, етатизм (державницький пафос), великоруський етнонаціоналізм, єдина геополітична стратегія як консолідуючі фактори зараз відсутні. Православ’я як ідеологія і тим паче Московська Патріархія як структура в постатеїстичній Росії в умовах експансії з боку протестантських сект та неосинтетичних культів також не в силах згуртувати навколо себе усіх чи навіть половину росіян. Усіх росіян не можуть зараз об’єднати ані сучасні харизматичні політичні лідери (Єльцин, Зюганов, Лебедь, Лужков), ані “духовні водителі” з діячів культури й науки (Солженіцин, Сахаров), ані символічні постаті минулого (Петро I, Ніколай II, Ленін, Сталін). Єдина тема, в якій сходяться “ліві” та “праві”, “червоні” та “білі”, “блакитні” та “рожеві”, газети “Завтра” та “Сегодня”, “Русский Вестник” і “Московский комсомолец”, Лужков та Лебедь — це тема українська. Протистояння Україні та українському народу, а також сюжети, пов’язані з Кримом й Севастополем — ось єдине, що на даний момент може об’єднати усіх росіян. Ніколи в Російському Парламенті не було такого єдиномислія, як у питанні про “город русских моряков”. Антиукраїнська риторика значно підвищує рейтинги російських політиків. Цього не можна не брати до уваги.

Лише дві речі зараз об’єднують усіх без винятку українців у всьому світі, лише два, так би мовити, фактора етнічної ідентичності. По-перше, це фольклор. По-друге — це матеріальна культура (головним чином, національна кухня). Тобто, українські пісні та борщ. Все інше (церква, ідеологія, мова, геополітичні орієнтації, відношення до Росії, США, Німеччини і т.д.) скоріше роз’єднують.

Марно думати, що українська справа дуже потрібна більшості етнічних українців взагалі, а тим паче у Східній діаспорі. Українська культура — здобуток передовсім національно орієнтованої інтелігенції, українська мова — комунікативний засіб селянства та втіха порівняно невеликої кількості міських інтелектуалів.

Поділ суспільства на касти дуже чітко відбивається на українській проблемі (кастова приналежність розглядається нами як “якість” духу, а не як соціальне походження чи матеріальний стан). Більшість завжди орієнтована на емперичне буття, на матеріальні проблеми, на світ речей, а не ідей, тому може обійтися й без культури та мови предків.

Коли Україна буде великою, сильною, могутньою та багатою (а чи колись-таки буде?), коли всі її потенціали отримають належне розкриття, тоді, може бути, більшість етнічних українців Східної діаспори зацікавляться своїм походженням, будуть в своїх бабусь випитувати що-небудь про звичаї, культуру та мову своїх предків, і взагалі стануть великими українофілами. (Не виключено, що в такому разі в українці захочуть записатися представники інших етнічних груп, — донські казаки, наприклад. Стануть доводити, що вони ніякі не росіяни, а нащадки бродників, скіфів, готів, сарматів, половців. Українці, одним словом).

Безо всякої користі готові любити Україну та українську культуру лише представники вищої касти — свого роду Дон-Кіхоти, жреці національної ідентичності. Вони орієнтовані головним чином на ейдологічну сферу, на світ абсолютних ідей. Саме такі люди у XIX—XX століттях породили та розвинули українську ідею. (До речі, майже всі діячі нашої дореволюційної культури, окрім хіба що Шевченка, були дворянського походження).

Тобто треба сприймати як належне, що більшість етнічних українців Східної діаспори не виявляють ніякого інтересу до української проблематики: зараз українська мова і культура потрібні не стільки народу (широким масам) — в сучасній ситуації без них можна обійтися не лише у Східній діаспорі, а і в Україні, — скільки національно орієнтованій інтелігенції.

Протиставляти ніби-то “европейську” Україну “азіатській” Москві та Росії взагалі — справа досить сумнівна і не дуже корисна. Крім того, багатьох таке протиставлення дратує. Ще гіршим виявляється протиставлення цивілізаційне та конфесійне. (Але оскільки грекокатолицизм розповсюджений лише на Заході України, а в Східній Діаспорі переважають вихідці з України Східної, то й підстав для того ніби-то немає).

Дуже дратують росіян, а часто і українців Росії, розмови про “українських” князів Святослава, Ольгу, Володимира, про “українське” “Слово о полку Ігоревім”, про “українську” давньоруську мову, взагалі про середньовічну історію як виключно українську. Нічого, крім роздратування, не викличуть у більшості росіян розповіді про ведмедів та вовків, які під час величі старого Києва начебто бродили по теріторії Москви, Владимира, Суздаля, Новгорода. Проте необхідно й окреслити український історичний простір: адже Україна та українці з’явилися не в XVII столітті разом з Богданом Хмельницьким, а українська література починається не з Шевченка, як то думають виховані на підручнику з історії СРСР для 7 класу росіяни (а таких більшість!) та й дехто з українців Росії.

Багато хто з людей старшого віку ще живе, принаймні думками, у Радянському Союзі — для них існує лише “між рівними рівна, між вільними вільна” УРСР; багато хто з людей середнього та молодого віку намагається потрапити у “Россию, которую мы потеряли” — в Російську імперію з малоросійськими губерніями, — усі вони ніколи психологічно не зможуть змиритися з окремішністю України. Від українців Східної діаспори у великій мірі залежить, чи зможе наступне покоління росіян сприймати Україну як самодостатню реальність: треба не гаяти часу.

Відверто кажучи, свідомі українці Росії мають деяку перевагу перед іншими українцями: вони позбавлені провінціалізму, притаманного українцям з України, і, на відміну од українців Західної діаспори, вони не є американцями та європейцями — носіями “загальнолюдських” цінностей та ідеології нового світового порядку. Це накладає на них свого роду обов’язок перед Україною: їхня місія — позбавлення української культури, української ідеї та й взагалі українського інтелектуалізму од банальності провінціалізму та банальності постмодерну.

Все ж таки, оскільки в надзвичайно несприятливих умовах українці збереглися як етнос, як нація, як культура, як, врешті решт, держава, тоді ще можна тішити себе й інших надію про велике майбутнє, про реалізацію усіх можливостей та потенцій. І чи не найголовною мірою це майбутнє залежить саме од національно орієнтованої інтелігенції. Бо саме інтелігенції — жрецям — брахманам, а не комусь іншому, має належати право визначати обриси належного й сущого.